До війни Оксана Куява працювала вчителькою у школі села Хотешів на Волині. Свою звичну аудиторію вона змінила на військовий підрозділ Галицько-Волинської радіотехнічної бригади, коли з передової зник її чоловік Роман. Зв’язок із ним урвався у серпні 2024 року, розповіла вона Суспільному.
За словами Оксани, у перші місяці повномасштабного вторгнення Роман був у Польщі на заробітках, як і багато людей із села. Та після 24 лютого вирішив повернутися додому, попри вмовляння рідних залишитися у безпечнішому місці. У квітні 2024 року він підписав контракт зі 100-ю бригадою та вирушив на навчання. Після першого виїзду під Очеретине чоловік став мовчазним і майже не ділився подробицями служби. Він лише цікавився, як почувається дружина, яка на той момент уже вступила на військову кафедру.
У липні Роман ненадовго приїхав додому, щоб забрати речі перед відправленням на схід. Попри прохання родини залишитись, він повернувся до побратимів — за кілька місяців служби між ними виник тісний зв’язок. Оксана й досі пам’ятає місце, де вони востаннє попрощалися. «Я довезла його до Маневичів. Коли проїжджаю повз ту зупинку, перед очима постає наша остання зустріч», — каже вона.
Його слова «Я обов’язково повернуся» стали для неї особливо болючими. Поки Роман був на фронті, Оксана продовжувала навчання, хоч він і просив її відмовитися від цієї ідеї. Та після зникнення чоловіка вона склала військову присягу — трималася за надію, що він живий, просто немає зв’язку. Але кожне переглядання груп про зниклих безвісти приносило нові тривоги.
Перші тижні служби були дуже важкими: після цивільної професії вчительки вона опинилася серед великого колективу військових чоловіків, дисципліни та статуту. Та коли отримала посаду офіцерки психологічної підтримки, стало легше — хоча за посадою вона мала маскувати власний біль. «На службі я створила собі кокон, де все добре. Але що відбувалося вдома, бачила лише я», — зізнається жінка.
Рідні дев’ять місяців не мали жодної інформації про Романа. Лише після ідентифікації стало відомо, що він загинув 6 серпня 2024 року в місті Залізне на Донеччині. Звістка надійшла 9 травня — того ж дня Оксана дізналася про смерть двоюрідного брата з 14-ї бригади. «Я не вірила, кілька разів перепитувала, чи йдеться саме про мого чоловіка», — пригадує вона.
Оксана служить уже майже рік. Каже, що стала військовою, аби продовжити справу Романа — так їй легше переживати втрату. Родині її вибір дався тяжко, тому вона подалася у тиловий підрозділ. «Мені інколи боляче всередині, але плачу рідко. Мамині слова: “Я ростила доньку, а не солдата” — я завжди поправляю. Донька виросла. І тепер вона не солдат, а офіцер», — каже Оксана.
Сьогодні її підтримують молитва та пам’ять про чоловіка, про якого вона думає щоразу під час хвилини мовчання.
