Україна дедалі рідше розглядає Сполучені Штати як безумовного союзника і поступово формує більш незалежну модель поведінки на міжнародній арені. На цьому акцентує увагу професор стратегічних досліджень університету Сент-Ендрюса Phillips Payson O’Brien у своїй колонці для видання The Atlantic. На його думку, мова вже не про короткострокове напруження чи дипломатичну коректність — Київ фактично переосмислює фундамент відносин із Вашингтоном.
Причиною таких змін стала політика Donald Trump, а також загальна непослідовність американської позиції щодо війни, яку веде Vladimir Putin проти України. У цих умовах українська влада змушена адаптуватися до нової реальності, де підтримка США вже не виглядає гарантованою.
Автор простежує трансформацію підходу Києва: від прагнення будь-якою ціною зберегти американську допомогу — до більш прагматичної стратегії, яка передбачає розширення кола партнерів і посилення власних ресурсів. Фактично Україна починає діяти як суб’єкт, що не прив’язаний виключно до одного центру впливу.
Період після повернення Трампа до Білого дому став випробуванням для української дипломатії. Попри регулярні сигнали симпатії американського президента до Кремля та рішення про призупинення військової підтримки, Київ тривалий час обирав стриману тактику. Українське керівництво уникало різких заяв і намагалося зберігати робочі відносини навіть у складних умовах.
Показовим епізодом стала ситуація в лютому 2025 року, коли Трамп відкрито розкритикував Volodymyr Zelenskyy під час зустрічі в Овальному кабінеті. Втім, навіть після цього Україна не відмовилася від участі в мирних ініціативах, запропонованих США, хоча вони від початку виглядали такими, що враховують інтереси Москви більше, ніж Києва.
Крім того, українська сторона погоджувалася на економічні формати співпраці, включно з домовленостями у сфері видобутку корисних копалин, які позиціонувалися як вигідні для американських компаній. Президент Зеленський також зберігав м’яку публічну риторику щодо Трампа, розраховуючи, що така стратегія допоможе утримати хоча б частину підтримки.
Втім, як підкреслює автор, цей етап можна розглядати як «політику надії», яка поступово вичерпує себе. Україна переходить до нової фази — більш прагматичної та самостійної, де ключову роль відіграють власні можливості та диверсифікація міжнародних зв’язків.
